Внешнеполитические связи Турции и Украины

Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів.

За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у

своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є

вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у

зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний

гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після

Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований

подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку

- у зв'язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою

ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів "холодної

війни" радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала

турецьким зусиллям у цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем

та альянс із Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом.

Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою

безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу,

протистояння з Північчю. 1

Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно

ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію

її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її

невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в

Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та

геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських

інтересів. Тривалий конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська

проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все

це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що

розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах

свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої

Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з

основних інструментів цього впливу.

Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених

Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані

кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного

моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію,

накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина,

що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й

імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне

прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою:

Туреччина нібито надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої

ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".

1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the

Northern Tier // Security Dialogue. - 1996. - 27, N 3. - P. 303-317.

Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними

проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики

Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й

воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це

необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч

міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до

турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії

кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної

частини острова.

Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті

стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні

чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС вийдуть за

межі берегової лінії. Турецькі війська брали участь у миротворчій

діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це показує, що

інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.

Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у

вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень.

Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський

символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в

Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а

пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та

підписали численні угоди з політичного співробітництва, військової

допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський

консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва

- інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.

Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації,

яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає

обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося

на з'їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій

СНД у Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття

двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну

роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і

стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.

Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з Іраном,

за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в

цій грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону

- туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами;

конфесійній ідентичності (турки, як і всі корінні народи пострадянської

Центральної Азії (ЦА) - сунніти найпоміркованішого ханіфітського толку, на

відміну від іранців-шиїтів); своєму характері як економічно розвинутої та

сильної у військово -політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни,

яка відтак має слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які

обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на

розвинені західні країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не

казати про Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній

Азії), а відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів

відповідного кола країн перед Заходом.

Між тим посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення з

іншими ісламськими країнами здатні у найближчі роки призвести до деякої

зміни її традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ всіляко протидіє

посиленню турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі та

на Балканах.

Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це деякою

мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно

секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є

джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає

загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи

колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження

пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні скоріше розробляти власні

економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець.

Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли і стосунки

з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати власну зовнішню політику, що

взагалі характерно для всіх пострадянських держав. Внаслідок цього в

середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли в нормальніше русло.

Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом

модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології

розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах,

енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у

регіоні. Головними напрямками є будівельні підряди - ринок, у якому

Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони

будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в

створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал

також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи

функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за

рахунок державної допомоги самої Туреччини.

Ідея пантюркізму має скоріше економічне підгрунтя: Туреччина енергійно

підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут також

спрацював і антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної

противаги. В річищі ідей пантюркізму відбувається перехід

центральноазійських країн на латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні

культурні контакти та між політичними елітами. З іншого боку, спрацював

певний романтизм щодо цивілізова ної Туреччини, а також - пошуки союзників,

відповідної моделі модернізації.

Головним важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі

керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні 1995

р. на самміті в Бішкеку обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в межах

тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн у

Ташкенті (жовтень 1996 р.) була прийнята Декларація про подальше

співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові трас Великого

шовкового шляху, поліпшення двосторонніх відносин тощо.

Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в

південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і

співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання

Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У

вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного моря,

його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн.

Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній ситуації, що

склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й України багато в

чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною

проблем, пов'язаних з поверненням з місць депортації до Криму етнічно

спорідненого туркам кримськотатарського народу.

Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть

найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний

регіони. Хоча останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації

власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається

проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить

проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне

значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням порога

конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення України з Туреччиною

виглядають досить обгрунтованими: необхідність забезпечення транспортування

енергоносіїв в і через Україну, компліментарність економік, співпраця в

межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, на яку нині

припадає близько половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними

країнами, слід вести переважно в рамках двостороннього економічного

співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на

стратегічний військово -політичний альянс.

----------------------------------------------------------------------------

----